Події, факти, коментарі
На головну сторінку
Карта сайту
Контакти
Події, факти, коментарі
Керівні органиКолективні члениПодії, Факти, KоментаріКонкурси

 

Події, факти, коментарі




02.03.2019 |субота
Андрій, 21 рік. З маленького села на березі Дніпра, Київська область. Тимчасово невстановлений захисник України №3008


СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ

Мене тоді так і не знайшли. Розбита, спалена колона розтрощеними шматками металу вгризлася у землю серед воронок і обвуглених предметів, що колись були живими людьми. Після розстрілу настала приголомшлива тиша, яку спочатку злегка порушувало потріскування вогню, але потім цей дисонанс випарувався, залишився тільки жар згарища, який швидко охолов у холодному повітрі зими.

Деякий час по тому навколо місця загибелі колони з'явилися люди з автоматами та з білими пов'язками на рукавах. Вони голосно перемовлялися між собою, сміючись і не ховаючись. Бої в цьому районі припинилися, і я не знав, чим все закінчилося, але судячи з блискавичного розвитку сценарію катастрофи в останні дні мого життя, закінчилося все дуже погано. Люди з автоматами трохи походили біля техніки та воронок, деякі навіть вийшли за межі дороги, в поле, але ніхто не звернув у той бік, де лежав я.

Я був сиротою, мої батьки померли давно, братів і сестер не було, виховувала мене троюрідна тітка, намагаючись прищепити доброту та чесність - якості, втрачені багатьма з нас. Коли мене мобілізували і я поїхав до полігону, тітка захворіла і невдовзі померла. Обірвалася остання ниточка, тепер я був сам на сам зі світом, і тому зараз, після моєї загибелі, шукати мене було нікому.

Незабаром прийшла весна, за нею раннє літо, і наді мною піднялися соковиті трави та польові квіти. І коли на місце розстрілу був допущений "Чорний тюльпан", мене побачили тільки з третьої спроби, зібравши до того хлопців, які лежали біля БМП і неподалік від залишків колони. Знайти мене допомогла випадковість - дув сильний південний вітер, що пригинав килим трав до землі та гнав по них хвилі, і хтось зупинив на тій ділянці поля свій погляд саме у той момент, коли між цими зеленими хвилями утворилося малесеньке віконце, в якому промайнув темний мазок напівзотлілої солдатської форми.

До мене підійшли, зупинилися і довго дивилися на загиблого тієї страшної зими 15-го року молодого хлопця. У цих людей була моторошна робота, але комусь потрібно було її робити, адже стільки ще хлопців чекають і сподіваються у своїх ямах, розкидані по полях і лісах, розкидані в різні боки вибухами, осколками і кулями. Серед тієї скаженої круговерті першого року війни дуже багато з них застигли, заклякли, завмерли в землі, яку їхня країна відправила захищати.

Поховали мене у Краснопіллі, на військовому кладовищі, між танкістом із 1-ї окремої та кулеметником із 30-ки, яких так само, як і мене, знайшли через тривалий час, знайшли зотлілих і невпізнанних, без документів і розпізнавальних знаків. Ряд могил був довгим: тут лежали ті, кому не пощастило найбільше, хто чекав закінчення експертизи ДНК; тут лежали згорілі в танках і розірвані вибухами; лежали ті, кого знайшли не відразу, і візуальне встановлення особи було неможливе; тут лежали сироти та просто ті, кого ніхто не шукав.

Люди сюди приходили рідко. Ця ділянка кладовища з довгими рядами однакових могил справляла на живих особливо гнітюче враження, тільки лише матері невпинно та невтомно шукали своїх синів, а також з'являлися бліді та мовчазні чоловіки і жінки, по душах яких іржавим колючим дротом дряпнула війна, і солдати, які вижили після м'ясорубок жорстоких боїв, але втратили в них своїх побратимів.

Один такий сивий чоловік у формі сьогодні повільно блукав під палючим сонцем серед горбків з табличками, подовгу зупиняючись біля кожного. Зупинився він і біля мене, дивлячись на мою могилу вицвілими втомленими очима, в яких плескався німий біль. Беззвучно ворушачи губами, він дивився на табличку, а потім опустився на одне коліно і схилив голову, висловлюючи останню мовчазну подяку комусь, кого він не знав, але хто був там, де і він, там, звідки ніхто і ніколи не повертається таким, яким був раніше. І кулеметник із 30-ки, і танкіст із 1-ї окремої, і багато інших безіменних захисників України, які лежали навколо, теж віддали йому честь, як найріднішій і найближчій людині. Як своєму братові.

Країна покликала нас, і ми пішли. Ми вирушили на війну, не знаючи, що нас чекає, і не маючи впевненості, що повернемося назад. І ми воювали за свою країну, билися до останнього, билися сміливо та відчайдушно, в безнадійних іноді ситуаціях не піднімаючи рук догори. Ми вдячні тим, хто знайшов у собі мужність і сили зберегти пам'ять. Пам’ять про нас, тих перших воїнів, які поклали свої голови за країну, що відправила їх у бій, і якій вони потім стали не потрібні.

Дякую тобі, незнайомий мій друже, за те, що відвідав мене. Дякую, що відвідав всіх нас. Честь.

Андрій, 21 рік. З маленького села на березі Дніпра, Київська область. Тимчасово невстановлений захисник України №3008


повернутися



© 2005 Nova Ukraina
Розроблено компанією Разработка сайта - студия веб дизайна Лелека


Керівні
органи
Колективні
члени
Події, Факти,
Kоментарі
Конкурси